top of page

Переселенці старшого віку та з інвалідністю, залишаться тут, бо немають куди і до кого повертатися



У перші місяці великої війни були дні, коли на головному вокзалі Львова одночасно перебували понад 100 тисяч переселенців, переважно жінки з дітьми і люди похилого віку. Усім допомагали волонтери, які, завдяки синергії, вибудували дієву систему роботи, що охопила увесь регіон.

Зараз в області перебуває понад 250 тисяч ВПО (офіційно зареєстрованих). Щоб допомогти цим людям розв’язати проблеми з документами, виплатами, пошуком роботи, надати гуманітарну, психологічну чи юридичну допомогу, в кожному районі області створили консультативно-координаційні центри (ККЦ).

Очолила цей напрямок роботи радниця голови ОВА Галина Бордун, яка з перших днів повномасштабного вторгнення організувала волонтерів на вокзалі, надалі стала ініціатором створення групи з медико-психосоціальної підтримки ВПО. А тепер, здобувши підтримку міжнародних партнерів і громад Львівщини, започаткувала пілотний проєкт зі створення центрів соціального догляду за людьми старшого віку та з інвалідністю. Як удалося за рік вибудувати механізм допомоги вимушеним переселенцям, що охоплює стільки напрямків? З якими викликами довелося зіткнутися та яка перспектива розвитку таких ініціатив, Укрінформ дізнавався у керівниці консультативно-координаційних центрів при РВА ЛОВА Галини Бордун.

У ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ ВОКЗАЛ БУВ СХОЖИЙ НА ХАОТИЧНИЙ МУРАШНИК

- Пані Галино, як розпочався волонтерський рух на Головному вокзалі Львова?

- У перший день війни голова облдержадміністрації Максим Зіновійович Козицький, попросив мене як свого радника, поїхати на вокзал, бо сам просто не встигав особисто всюди. Моє завдання було подивитися, що можна максимально швидко зробити, щоб не сталося реального колапсу. І ми поїхали ще з двома нашими дівчатами.

- Які враження були від побаченого?

- Це був мурашник! Ніхто з нас не бачив такої кількості людей у паніці, стресі, в такому стані, що вони не могли адекватно реагувати, пригадати, що в них де знаходиться, користуватися телефоном, багато було таких, що навіть не розуміли – де вони, в якому місті й як сюди потрапили. Діти плачуть, налякані матері, не те що їх, а себе не здатні заспокоїти. І тому одразу вирішили, що тут потрібна соціально-психологічна допомога. Найперше наше завдання було – допомогти людям зрозуміти, що їм робити далі.

- З чого розпочали?

- Уже наступного дня вибудували невеличку стратегію, а ще через тиждень її змінили. Бо в нас не було досвіду роботи в таких кризових умовах, як реагувати на всі виклики і працювати з шаленою кількістю людей, які перебувають у шоку. Спочатку, направду, ми малювали собі дещо ідеалістичну картину: думали, що поставимо на вокзалі намети, назвемо їх, умовно, «пункти консультування», і люди зможуть підходити й отримувати допомогу та потрібну інформацію. Проте коли ми так провели дві доби, то зрозуміли, що це нереально, бо потік людей просто зносив ці намети.

Тому надалі нам на другому поверсі вокзалу виділили закуток. Там ми складали свої речі, й там же лікарі за ширмами обстежували людей, а психологи надавали консультації.

- Як удалося зібрати команду?

- Я почала писати в соцмережах знайомим, також дали заклик через облдержадміністрацію до людей, щоб ті, хто хоче долучитися, приходили на вокзал. До мене одразу долучився пан Орест Сувало, з яким ми були раніше знайомі. Він лікар-психіатр. Ми з ним напрацювали систему роботи, розповсюдили інформацію поміж знайомих психологів та в середовищі приватного медичного бізнесу. Також я з перших днів приїхала на вокзал разом із сином, який і далі зі мною працює. Він лікар-інтерн, координує медиків. Він досить швидко зібрав свою команду – це і старші лікарі, й студенти, які здобули величезний досвід на вокзалі. Це був рік практики за три. На них упали всі виклики від мам, дітей, людей похилого віку, були різні непрості ситуації. Молодь швидко в інтернеті знаходила інформацію, робила для кожної людини дорожню карту, і так оперативно вирішувалися проблеми.

За два-три дні в нас уже була команда, яка мала на зміну (12 годин) 50-80 людей – це психологи, медики і прості волонтери, люди з різною освітою, які можуть допомогти. З середини березня до нас почало долучатися багато людей з ВПО. Це були і медики, і просто люди, які приїхали з Харкова, Запоріжжя чи Дніпра і не мали тут постійної роботи. Ми їм допомогли, а вони виявили бажання допомагати іншим. Помітили, що переселенці – у значно кращому контакті з тими людьми, що прибувають, аніж місцеві. І вони побачили це, тому охоче приходили і приводили друзів.


- Зміна 12 годин у кризових умовах для людей, які не підготовлені до такого... Не втомлювалися, не вигорали?

- У нас є люди, які мають гарний управлінський досвід, вони стали старшими зміни, створили кістяк, який тримається й сьогодні. А волонтери змінюються, звичайно. Зміни – 2-3 рази в тиждень. Ці люди, крім того, що допомагають на вокзалі, мають ще власні справи, роботу, сім’ю. Волонтерство – це добре, але щоби щось віддавати, ти звідкись маєш і для себе брати ресурс, відпочинок, натхнення. Головне – навчитися знаходити ці джерела. Перші місяці ми всі перебували у стані афекту, здавалося, що нам усе під силу і з нами все добре. Просто не відчувалася ця межа. Молодь аж горіла бажанням допомагати. Але в нас було правило, що не можна ходити на вокзал кожного дня, бо від вигорання ніхто не застрахований. Це не помітно одразу, але потім дуже відображається на здоров’ї. Через чотири місяці я здала аналізи, і вони змінили мою думку про те, що зі мною все ок. І я почала всіх своїх просити, просто благати, щоби відпочивали, дотримувалися самі тих рекомендацій, які ми даємо людям. Коли в липні й серпні кількість людей зменшилася і вид нашої допомоги змінився, я навіть помітила у наших волонтерів певну апатію, що, мовляв, ми вже тут нікому не потрібні. Це вже виробилася певна залежність від того, що люди постійно допомагали.
НАЙСКЛАДНІШЕ ПРАЦЮВАТИ ЗІ СТАРШИМИ ЧОЛОВІКАМИ
- З якою категорією людей було працювати найскладніше?
- Чесно, найважче було працювати з чоловіками старшого віку, які не були готові виказувати свої емоції. Вони вивозили своїх онуків з-під обстрілів і стримували себе, придушували в собі емоції. Це було найважче.
- А яка ситуація вам особисто найбільше запам’яталася і вразила?
- Це була вже десь середина березня, мама чотирьох дітей їхала з Донецька. У неї одна дитина залишилася з батьком на сході, інша в перший день заскочила в потяг і виїхала в Німеччину. І от вона з двома доньками – 7 і 11 років – тут, на вокзалі, вже збиралася сідати в потяг та їхати в Німеччину. І в цей момент у всіх трьох починається істерика: одна дитина плаче, бо хоче до батька, інша кричить, бо хоче до своєї сестрички за кордон. І вони ту маму, яка не знає, яке рішення прийняти, шарпають за руки в різні боки. Я підійшла й кажу: у вас тут є двоє дітей, третя у безпеці, і якщо ви зараз із ними повернетеся назад, то не гарантія, що зможете виїхати з трьома знову. У таких кризових умовах ти просто мусиш включати холодний розум, у такі моменти не можна людині говорити, що все буде добре, бо ми цього не знаємо. Не можна давати якихось марних сподівань, тут треба відштовхуватися від того, що можеш зараз зробити і чи в тебе є для цього все потрібне.
- Було багато людей, які вагалися – виїжджати з України чи ні. Що ви радили?
- По-різному. Багато хто на запитання, куди вони їдуть, не мали відповіді, казали просто: за кордон, бо там не стріляють. Я ще не бачила такої величезної кількості людей, які ніколи не залишали Україну. Вони боялися цього нового, невідомого. У мене були ситуації, коли я просила знайому з Берліна вийти на вулицю і показати онлайн, як там, за кордоном, як виглядають вулиці, магазини, люди. Коли люди зі сходу чи півдня доїжджають до Львова, то за добу-дві в дорозі починають розуміти, що там інша мова, інший клімат… А найбільше усіх бентежить питання: що я там буду робити? У них з’являється страх, який породжує невпевненість у рішенні. Ми комунікували з друзями з різних країн, які брали на себе супровід наших переселенців. Але варто було і вважати, щоб таке рішення приймалося в адекватному стані, людина мала виїжджати свідомо. Багато над цим працювали. Декому радили лишитися на Львівщині, оскільки в перші дні потяги були переповнені, а очікування на кордоні могло тривати добами. Якщо ми бачили, що людина або дитина в матері, яка пережила жахіття війни, вже проїхала в тяжких умовах через усю країну, не витримає подальшої дороги, радили перебути у родичів або в прихистках, щоб нормалізувався стан.

- Люди приїжджали різні, чи не бувало випадків небезпеки для вашої команди?
- У червні-липні ми помітили, що почала з’являтися інша категорія переселенців – люди старшого віку, з інвалідністю, з психічними розладами. Це природно, бо в ту хвилю, яка їхала в перші місяці, цим людям нереально було потрапити в потяг. Були одиниці, які виїжджали з родичами чи знайомими або яких відправляли волонтери. А в липні таких людей вже почали відправляти громадські спільноти організованими групами. Нас попереджали заздалегідь, що варто зустріти і подбати. Ми вчили наших волонтерів, як працювати з такими категоріями людей, але всі ситуації передбачити неможливо. Деколи у наших психологів, які не мали практики роботи з людьми з важкими розладами, я помічала шок від того, що вони бачили. Ми налагодили роботу з безпекою, постійну комунікацію з поліцією. Також робили живі ланцюги з людей, щоб осіб, які приїхали, правильно супроводжувати, адже більшість із них не розуміли взагалі, що з ними відбувається, а потрібно було мінімізувати травму для обох сторін. Переважно то були самотні люди або такі, діти яких виїхали раніше за кордон, а їх лишили. У мене часто запитують, як вони могли залишити своїх батьків? Але коли мама з маленькими дітьми, чоловік, якої на фронті, бачить, що не зможе дати раду зі всіма, скоріше, звичайно, залишить старих, аніж малих. І зараз не той період, що можна критикувати чи засуджувати.
- А дітей на вокзалі не залишали? - У нас не було таких випадків. Але ще до сьогодні є інша проблема – це підлітки, які приїжджають без дорослих. Власне, влітку й восени це було просто масово. Це і діти з інтернатів, і ті, в яких сім’ї в кризових ситуаціях, різні. Часто в них нічого не можна випитати, щоб ідентифікувати, тому передаємо їх відповідним службам, поліції.
МЕДИКО-ПСИХОСОЦІАЛЬНА ДОПОМОГА ТА КОНСУЛЬТАЦІЙНО-КООРДИНАЦІЙНІ ЦЕНТРИ У ГРОМАДАХ
- Ваша робота за якийсь час вийшла за межі вокзалу та масштабувалася на всю область. Чому виникла така потреба?
- Торік у травні в нас виникла ще одна проблема: ми помітили, що коли скеровуємо людей у громади Львівщини, десь за тиждень вони повертаються назад. Це стало регулярним, і ми зрозуміли, що потрібно їхати в райони і розбиратися в цьому питанні.
- А чому люди поверталися? Не підходили умови проживання?
- Частими стали випадки, коли нам надходила інформація, що в громаді можуть прийняти людей, вони туди добиралися, а виявлялося, що вже місця немає, або таку категорію не приймають, або маму з малими дітьми поселяють із хворими пенсіонерами в одній квартирі – різні ситуації. 1 травня ми створили велику робочу групу, в яку входили керівники департаментів освіти і науки, охорони здоров’я, соціального захисту, культури та представники незалежних організацій, які займаються волонтерством. З іншої сторони ми зібрали голів ТГ, керівників прихистків, релігійних спільнот, директорів навчальних закладів і лікарень та, звичайно, переселенців, щоб разом проговорити всі виклики в кожній громаді індивідуально. Це рішення було правильним і дуже вчасним. Річ у тім, що кожна сфера намагалася допомагати чим може, але освіта працювала за своїми вказівками, медицина – за своїми, влада хотіла встигнути всюди – і виходив хаос. І ми прагнули їх скоординувати, але виклик є в тому, що в кризовій ситуації часу на розписування плану співпраці немає. Керівники насправді дуже багато робили, але кожен у своїй ніші, а потрібні були відповіді на питання в тих сферах, до яких раніше не було стосунку. Нам казали: ми не знаємо, що робити, ми не навчені, ми ніколи не бачили стільки людей у стресі. В одній громаді голова каже, мовляв, як я можу допомогти жінці, яка прийшла до мене, нічого не говорить, а постійно плаче, я так не вмію розв’язувати питання.
- Для всіх це стало шоком. І що ви придумали?
- Ми почали залучати фахівців, щоб можна було всім причетним до комунікації та інформування ВПО надати нові знання та навички. Почали навчати єдиної системи координації в кризових умовах, це коли людина має відповіді на запитання про освіту, медицину, безпеку, розселення, працевлаштування, адміністративні послуги та ін. Також робоча група у сфері освіти визначила три пріоритетні напрями роботи: як говорити з дітьми і з батьками про війну, як допомогти батькам комунікувати зі своїми дітьми; як реагувати під час сирени.
- А як виникла ідея консультативно-координаційних центрів?
- Спочатку був вокзал, потім робоча група медико-психологічної допомоги в громадах, а консультативно-координаційні центри – це вже наша третя “дитина”. Ми завершили виїзди в громади в кінці червня, на той час відновили свою роботу представництва різних громадських і благодійних організацій. І оскільки ми були на вокзалі, то всі йшли до нас і запитували, чим допомогти. Коли ми їх кудись скеровували, на нас знову лягав момент координації. Це забирало дуже багато часу. У липні ми мали нараду з головою ОВА, який теж повідомив, що багато різних представництв запитують, чим можуть бути корисними, і цю співпрацю треба певним чином упорядкувати. Консультативно-координаційні центри ми створили при районних військово-цивільних адміністраціях Львівської області. Всього в нас є 7 районів, Львівський – найбільший, тому ми його умовно розділили на три: Перемишлянський, Кам’янко-Бузький і Городоцький. Заступники голів районних адміністрацій делеговані в наші представництва. Ми їм провели навчання, відпрацювали систему консалтингу.

- Як діють ці центри?
- Ми створили для початку прості базові посилання для людей, які потребують допомоги і партнерів. Наразі маємо вже 40 постійних організацій, які з нами співпрацюють. У запропонованій для партнерів анкеті вони визначають район, де працюватимуть, вид допомоги: гуманітарна, юридична, психологічна чи фінансова, закріплюють зі своєї сторони відповідальну людину для комунікації. Інша анкета – для ВПО та людей, які потребують допомоги. Це можуть бути родини військовослужбовців, сім’ї загиблих і наші мешканці, які опинилися в складних життєвих умовах.
Людина вибирає, яка допомога їй потрібна. Зазвичай, найперше, обирають гуманітарну, але ми вже при її отриманні направляємо до ВПО медиків і юристів, щоб упевнитися, що іншої не потрібно. Проте найчастіше ці особи потребують ще й цих видів підтримки. Завдяки нашим партнерам, з листопада ми маємо 9 психологів-консультантів, які виконують функції менеджерів. Ці люди реєструють на допомогу потребуючих та, маючи спеціалізовану освіту, розуміють, яка підтримка фахівця їм потрібна. Вони мають список психотерапевтів і юристів від партнерів і формують графік роботи. Відтак внутрішньо переміщені особи можуть у будь-який час з понеділка по п’ятницю звернутись у консультаційно-координаційні центри, які є в кожному районі.
- Зараз по допомогу звертається менше людей, аніж на початку великої війни?
- Навпаки, на сьогодні запити потреб вимушено переміщених осіб зросли на 30-40% в порівнянні з початком повномасштабного вторгнення. Тоді теж працювали психологи і швидко реагували, але зараз у людей інший стан. Коли тривала тривога накопичується, виникає депресія, що часом призводить до ще важчих наслідків. І люди починають звертаються по допомогу, бо відчувають це. Є запити системного характеру. Щодо юридичної підтримки – теж маємо багато запитів: від відновлення документів, судових, майнових справ до збору пакета на опікунство й усиновлення, бо багато дітей втрачають батьків, на жаль, але мають родичів.
АКЦЕНТ – НА ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ СТАРШОГО ВІКУ ТА ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ
- Хочу повернутися до переселенців старшого віку та людей з інвалідністю.
- Це дуже важливе питання, над яким ми почали задумуватися ще торік. З листопада ми помітили, що є ще одна категорія ВПО, які не реєструються на фінансову допомогу, не приходять до консультантів, ми їх просто не бачимо. Це люди старшого віку та люди з інвалідністю. Але вони приїжджають, ми їх зустрічаємо, їх хтось періодично забирає. Старша людина без рідних, пенсії, документів не може потрапити у геріатричний центр, щоб отримати допомогу. Ми почали порушувати ці питання в міграційній службі з прикордонниками, в ОВА, щоб визначити хоч би приблизну кількість таких людей, що перебувають в нашій області. І зіткнулися ще з одним величезним викликом, бо ми розуміємо, що більшість цих людей тут і залишаться, бо їм нема куди і до кого повертатися.
- А скільки саме людей цих категорій у Львівській області?
- Понад 30 тисяч. Це ті, що офіційно зареєстровані як ВПО через ЦНАП або ДІЮ, і такі, що переміщалися у складі евакуаційних груп із закладів. А скільки ще таких, про кого ми не знаємо? Невідомо.
- Голова ОВА Максим Козицький неодноразово говорив, що спеціалізовані заклади регіону переповнені, наскільки все критично?
- У нас лише три геріатричні пансіонати в області, які переповнені щонайменше на 200%, спеціалізовані стаціонарні медзаклади – ще гірше. Прихистки для таких людей почали створювати у громадах, але більшість не справляється самотужки. Центри стаціонарного догляду – це дуже не проста справа. Обласні заклади підтримуються бюджетом області. Але попри те, що раніше там доглядали 70 осіб, а зараз – 150, кількість персоналу і розмір окладів не зросли. Ці працівники, може, й хочуть кожному допомогти і приділити увагу, але фізично не можуть цього зробити, багато хто не витримує.


- Ви знайшли вихід?

- Разом із фахівцями, юристами, директорами департаментів ми опрацювали все законодавство, знайшли, що це можуть бути створені підрозділи територіальних центрів. Ми почали виїжджати в громади і переконувати їх долучатися, але це не так просто. З розрахунку, що на одну людину старшого віку або з інвалідністю – у середньому витрачається 15-17 тисяч на місяць, враховуючи зарплату працівників, комунальні послуги, харчування, медичне обслуговування. Наші ТГ, на яких і так лягло немало, шукають ті кошти в бюджетах, але є й інший варіант. Ми зараз говоримо про те, що є така послуга в охороні здоров’я, коли гроші «ходять» за людиною, тобто коли вона укладає угоду з лікарем, то було б добре, аби так зробили в уряді й із соціальною послугою. Адже питання не в тому, щоб знайти приміщення і зробити ремонт, а в тому, що центр має функціонувати постійно.

- Минулого місяця ви ініціювали за підтримки віцепрем’єр-міністра Ірини Верещук та першої леді Олени Зеленської форум «Соціальні послуги підтримки», де ця тема стала ключовою. Уже навіть оголошені перші результати...

- Коли я планувала цей форум, для мене було важливим не заповнити програму, а дати певні орієнтири для людей і громад – що вони мають робити, коли візьмуться за цю справу. Ми зустрічалися зі всіма громадами, меценатами, громадськими організаціями, які працюють у цьому напрямку і готові до нас долучитися. Дуже хочемо, щоби це вийшло. Зараз до нас готові доєднатися 12 громад із 14 локаціями. Це ті, що ми відібрали, бо мали певні умови.

- А які саме?

- Це має бути будівля максимум на два поверхи, а бажано – на один, щоб людина могла вийти прогулятися. Центр може прийняти до 20 осіб, бо чим більше людей, тим це дорожче для громади. І ще одна умова – у громаді має вже бути зареєстрований територіальний центр соціального обслуговування чи центр надання соціальних послуг. Нам важливо запустити процес соціальної роботи і зробити її системною. Разом із тим ми наголошуємо, що цей проєкт – не лише для внутрішньо переміщених осіб, а й для мешканців громад. Адже є багато людей, які лишилися самотніми, мають інсульт або не можуть себе обслуговувати з інших причин, а родичі особливо не допомагають.

- А які саме громади беруть участь у пілотному проєкті зі створення центрів з надання соціальних послуг?

- В основному зголосилися ті громади, у яких є багато переселенців старшого віку або таких, що мають інвалідність. Часто ці люди лежать у лікарнях, але це не вихід із ситуації. Громади шукають, куди їх забрати, щоб ліжкомісця використовувати для лікування, а не для проживання. Наприклад, у Заболотці приїхала ціла група – 33 людини старшого віку, з них 70% лежачих. Пастор зібрав групу людей, які їх доглядали, – і всі разом виїхали. Голова громади Марія Дискант – єдина людина, яка не розділила їх по частинах, бо до того забирали по три-п’ять чоловік у ТГ. Тут їм знайшли приміщення і всіх разом поселили. Ця громада однією з перших долучилася до проєкту створення центру.

- А щодо людей із психічними розладами? Їх теж можна буде розміщувати в таких центрах?

- Звичайно. Не можна, а потрібно! Це кричуща проблема Львівщини – переповнені психіатричні лікарні. Зараз весна, і ми на вокзалі помічаємо багато людей із психіатричними розладами, але їх нема куди дівати. Ми скеровуємо в психіатричну лікарню, їх там за два тижні стабілізують – і випускають. Є такі люди, яких відправляємо по третьому разу, і це не просто ненормально – це небезпечно для кожного з нас. Але я вірю, що з відкриттям таких центрів та зі зміною підходів до соціального працівника в країні багато що зміниться. Ми маємо знаходити вихід із різних ситуацій тут і зараз, бо те, що було до війни, вже не повернеться, треба створювати новий механізм і запускати його в роботу, бо в нас нема часу чекати.

Людмила Гринюк, Львів Фото – Альони Николаєвич

Джерело: УкрІнформ
3 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Форум "Психосоціальні послуги"

Форум «Психосоціальні послуги: виклики сьогодення, пропозиції, система координації» відбувся в обласному центрі 9 лютого. Захід був спрямований на об'єднання партнерів у сфері психосоціальної допомоги

Comments


bottom of page